Привіт, мій друг, пишу з окопу,
Чекаю штурм, сиджу, курю,
Я тут уже десь близько року,
І я ненавиджу війну.
Ти там в таксі десь їдеш з клубу,
Ми на УАЗі їдем в бій,
Я тут в окопі сплю вже тиждень.
А ти на ліжку і в теплі.
Тобі начхати що в країні,
Тут гинуть кращі із синів,
Тут гинуть ті, що не повинні,
Тут навіть страшно у ві сні.
І знову міни, знову вибух,
І знову черга в ті кущі,
І як приємно коли тихо,
Коли все чутно...дивна річ.
Тобі дзвонив я у четвер,
Сказав мені що їдеш в гори,
А в мене друг на днях помер,
Ти відповів "так їдь додому".
Сказав що чхав ти на війну,
Що маєш справи важливіші,
Тебе я в цьому не виню,
Забути це - і жить простіше.
А я зал
У нас говорят, что, мол, любит, и очень,
Мол, балует, холит, ревнует, лелеет…
А помню, старуха соседка короче,
Как встарь в деревнях, говорила: жалеет.
И часто, платок, натянувши потуже
И вечером в кухне усевшись погреться,
Она вспоминала сапожника-мужа,
Как век он не мог на неё насмотреться.
– Поедет он смолоду, помнится, в город,
Глядишь – уж летит, да с каким полушалком!
А спросишь: чего, мол, управился скоро?
Не скажет… Но знаю… меня ему жалко…
Зимой мой хозяин тачает, бывало,
А я уже лягу, я спать мастерица,
Он встанет, поправит на мне одеяло,
Да так, что не скрипнет под ним половица.
И сядет к огню в уголке своём тесном.
Не стукнет колодка, не звякнет гвоздочек…
Дай Б