Колись настане день, (обов’язково настане) і вони приповзуть. З розбитою вщент, до стану каші, мордякою. Без ноги, а може і без рук. Винувато озираючись за спину, на власний цвинтар з десятків тисяч хрестів. Вони приповзуть… миритися. Спочатку ледь чутно, а потім все сильніш пролунає, «Украинцы! Ёбт! Ну это… Как его? Нас же американцы спровоцировали. Вы же сами видели. Если бы вы сразу согласились нам поддаться, ничего бы не было… Может давайте забудем? Общая история всё же! А?», і проведуть тремтячою долонею по морді, розмазуючи криваві шмарклі. Ще щось будуть казати. Згадувати про те, як разом «Дніпрогес» будували, в футбол грали та в космос літали. Навіть необхідні фільми почнуть знімати.
У каждого украинца найдётся такая любимая подруга из России, сестра, тётушка, брат, родители супруга, а иногда и собственные. "Я дивилася, як бульбашки від мила, яким я милила руки, стають рожевими від крапель кpові, що проступили на шкірі. Дивилася відсторонено, без будь-яких емоцій і почуттів, ніби це і не мої руки, і не моя кpов. Якось вийшла без рукавичок і трохи приморозила руки, і тепер почервоніла шкіра від крижаної води тріскається до кpові. За 60 годин без світла, через масований pакетний обстpіл в кінці листопада, все одно не обійшлося без необхідності помити чашки, виделки, котячі миски, та бодай хоч декілька разів самі руки. Обидва термоси порожні ще відучора, та й не стала