Предыдущая публикация
Искусство не для слабонервных:
#art «Притон ангелов» Юлии Литвиновой.
БУЧА вул. Яблунська.
***
Ми вижили дивом.
Дивом - це коли ті орки вважають твого чоловіка нацистом, а він збігає з полону.
Але залишаємось ми.
Я та син 20 років.
І вони приходять і кажуть мені - "доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел."
***
...але замість розстрілу сьогодні по плану - відрубання пальців.
Потім нас повертають додому з того підвалу, і з нами тепер живуть два орка.
А за парканом - снайпер.
Ми живі, тому що вони чекають, що чоловік повернеться.
В той час він переховується у сусідки на горищі.
І все це бачить.
***
Так минуло 2 тижні.
Одного разу вони приходять і кажуть - "мы забираем вашу собаку, она едет с нами."
Моя блакитноока хаскі!
І з'являється така в мені сила, що більше ніщо її не стримує:
ТА КАНЕШНО, СОБАКУ ВОНИ ЗАБЕРУТЬ, ЩАС!
***
Що, знову прийшли нас вбивати? - так я зустрічаю їх кожного разу, коли вони вриваються в мій будинок.
О 5-й ранку, о 2-й ночі або по обіді.
Сарказм ім'я мені.
***
Два тижні я не виходила за хвіртку, а коли вийшла - на вулиці не було асфальту, всюди висіли дроти, на вулицях лежали мої розстріляні сусіди.
Я йшла по воду. Під прицілом снайпера.
За окупацію я схудла на 20 кілограмів, я не їла абсолютно нічого. Господи, можна, щоб не такою ціною?
***
Вони говорили між собою просто під моїм вікном.
"Будем отходить, нам же нечем воевать"
А наступного ранку вони їхали в бій, 40 танків чи як там воно, такі пихаті! Повернулися 4.
Так я зрозуміла, що треба протриматися ще трішки.
***
На подвір'я забіг поранений орк. Кров була всюди.
Він хрипів - перев'яжи...
Я сказала, щоб забирався звідси зі своєю кацапскою кров'ю, не треба мені оскверняти мою землю.
***
В той день, коли нас повели остаточно розстрілювати, чоловік зміг збігти з горища.
Він бачив, що нас з сином повели.
Дорогою туди, я попросила на хвилину повернутися, щоб залишити їжу свекрусі, вона лежача.
Нам дозволили, я варила на вогнищі обід декілька годин.
Вони нас ненавиділи.
"Вы, сраные хохлы, вы не должны жить лучше, чем мы"
***
30 березня я пам'ятаю крики.
"скорее, садись, быстро!!!!" - вони всі посідали на свої танчики, і дуже швидко поїхали.
Стало тихо.
Пройшло аж 4 дні.
І з'явилися наші.
Це були КРАСИВІ ЛЮДИ. Якщо на старих російських шкарабанках висіло зазвичай по 10 огидних кульбатих орків, то тут на розкішних бронемашинах їхали кіборги.
Круті чоловіки, вони стомлено посміхалися нам.
Всі люди, хто залишився на нашій вулиці, всі виходили та ставали на коліна.
Ми плакали, махали руками, ніби в нас було по 10 рук, ми захлиналися сльозами.
Вони махали нам також, вони були прекрасні.
Навіть танки наші були інші - сучасні, потужні, це були ВОЇНИ, а не купка дегенератів.
***
Чоловік повернувся за 2,5 місяця, весь сивий.
Син живий.
Собака з нами.
Я ще нічого не пережила, не можу спати, не можу бачити свій дім.
Але я - українка, і це вже неможливо змінити.
Искусство не для слабонервных:
#art «Притон ангелов» Юлии Литвиновой.
БУЧА ул. Яблонская.
***
Мы выжили чудом.
Чудом – это когда те орки считают твоего мужа нацистом, а он сбегает из плена.
Но мы остаемся.
Я и сын 20 лет.
И они приходят и говорят мне – доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел.
***
...но вместо расстрела сегодня по плану - отрубка пальцев.
Потом нас возвращают домой из того подвала, и с нами теперь живут два орка.
А за забором – снайпер.
Мы живы, потому что они ждут, что муж вернется.
В то время он скрывается у соседки на чердаке.
И все это видит.
***
Так прошло две недели.
Однажды они приходят и говорят – мы забираем вашу собаку, она едет с нами.
Моя голубоглазая хаски!
И появляется такая во мне сила, что больше ничто ее не сдерживает.
И КОНЕЧНО, СОБАКУ ОНИ ЗАБЕРУТ, СЕЙЧАС!
***
Что, снова пришли нас убивать? - так я встречаю их всякий раз, когда они врываются в мой дом.
В 5 утра, в 2 ночи или после обеда.
Сарказм имя мне.
***
Две недели я не выходила за калитку, а когда вышла – на улице не было асфальта, повсюду висели провода, на улицах лежали мои расстрелянные соседи.
Я шла за водой. Под прицелом снайпера.
За оккупацию я похудела на 20 килограммов, я не ела совершенно ничего. Господи, можно, чтобы не такой ценой?
***
Они говорили между собой прямо под моим окном. "Будем отходить, нам же нечем воевать".
А на следующее утро они ехали в бой, 40 танков или как там оно, напыщенные! Вернулись 4.
Так я поняла, что нужно продержаться еще немного.
***
Во двор забежал раненый орк. Кровь была повсюду.
Он хрипел - перевяжи...
Я сказала, чтобы убирался отсюда со своей кацапской кровью, не надо мне осквернять мою землю.
***
В тот день, когда нас повели окончательно расстреливать, муж смог сбежать с чердака.
Он видел, что нас с сыном увели.
По дороге туда, я попросила на минутку вернуться, чтоб оставить еду свекрови, она лежачая.
Нам разрешили, я варила на костре обед несколько часов.
Они нас ненавидели.
"Вы, сраные хохлы, вы не должны жить лучше, чем мы."
***
30 марта я помню крики.
"Скорее, садись, быстро!!!!" - они все сели на свои танчики, и очень быстро уехали.
Стало тихо.
Прошло 4 дня.
И появились наши.
Это были КРАСИВЫЕ ЛЮДИ. Если на старых русских консервных банках висело обычно по 10 отвратительных кривых орков, то здесь на роскошных бронемашинах ехали киборги.
Крутые мужчины, они устало улыбались нам.
Все люди, оставшиеся на нашей улице, все выходили и становились на колени.
Мы плакали, махали руками, словно у нас было по 10 рук, мы захлебывались слезами.
Они махали нам также, они были красивые.
Даже танки наши были другие – современные, мощные, это были ВОИНЫ, а не кучка дегенератов.
***
Муж вернулся через 2,5 месяца, весь седой.
Сын жив.
Собака с нами.
Я еще ничего не пережила, не могу спать, не могу видеть свой дом.
Но я – украинка, и это уже невозможно изменить.
Следующая публикация
Нет комментариев